Подчеркивая истинное

Личность — это лишь путь. Человек, который выбрал этот путь, — вот главное.

Антуан де Сент-Экзюпери.

Мы познакомились с Петром Порфирьевичем как инженером по обслуживанию вентиляционных сетей и поняли, что должны рассказать вам о нем, а еще лучше — показать) Потому, что часто человек — это гораздо больше и ярче того, что мы видим при первой встрече.

И эта наша история о том, как вещи от OSTRIV удачно подчеркивают внутреннюю красоту и харизму Петра Порфирьевича.

Мы сохранили язык автора, поэтому публикуем ответы на вопросы на украинском языке.

ТО, ЧТО ВДОХНОВЛЯЕТ

Багато що! 

Природні пейзажі — яскраве або незвичайне поєднання і форм і кольорів, плин річки, зоряне небо, далекі краї.

Музика чи пісня. Останні роки виникло стійке неприйняття російської естради, особливо шансону.

Гарний вірш. Колись подобався Блок. Тепер інколи перечитую  збірку «Світовий сонет» в перекладі Дмитра Павличка, чи нові вірші Вадима Крищенка. 

З задоволенням читаю віршовані гуморески. А давній і вже покійний  легендарний поет-гуморист Павло Глазовий  ще в юності своїми віршами надихнув мене і на публічні виступи та конкурси, і на власні гумористичні проби. Тому різні життєві  парадокси чи яскраві події дають поштовх до написання гуморесок або байок.

Красиві (це про жінок!) або розумніші за мене люди. Вони збагачують і стимулюють до самовдосконалення. Подобається і надихає гарна давня компанія, в якій ти почуваєшся собою, вільно, і немає потреби опускати планку розмови.

Надихає бажання відчути яскраві емоції, освоїти нові знання чи вміння. Я інколи в цю пору купаюся в копанці в Феофанії — і не стільки для здоров'я, скільки для сильних відчуттів. Щодня вечором вчу англійську мову, дещо читаю. Останнім часом більше читаю творів пов’язаних з поняттями квантової фізики (Карлос Кастанеда, Вадим Зеланд).

ЗНАКОВЫЕ СОБЫТИЯ В ЖИЗНИ

Знаковими для мене є ті, які визначали моє життя на тривалий період.

Вступ до Київського політехнічного інституту. Це визначило професію і, як наслідок,  лінію всього життя. Хоча початково тоді вибиралась не професія, а бажання потрапити в велике місто, яке дає набагато більше життєвих шансів.  Я був відмінником, багато читав, без зусиль вирішував конкурсні завдання в науково-популярних журналах і був переконаний, що вступлю куди завгодно. Але вирішив не розлучатися з другом, який і вибрав професію. Хоча районний відділ культури навіть давав мені направлення до театрального вузу (я успішно виступав з гуморесками на районних конкурсах художньої самодіяльності). Іронія долі в тому, що друг не вступив і його забрали до армії, а я став студентом  стаціонару КПІ.

Одруження. Ну тут, я думаю, коментарі не потрібні. В мене дві прекрасні дочки. Вони вже дорослі і в нас прекрасні стосунки. Дружини півроку тому не стало.

Після інституту розподіл на роботу в Особливе конструкторське бюро лінійних електродвигунів при Київському міськвиконкомі (1975-1982 рр.). Я потрапив до розрахунково-теоретичного відділу. Це був абсолютно новий напрямок і в науці, і в промисловості. Це такими двигунами оснащені, так звані монорейкові шляхи в Японії, на яких вагони рухаються зі швидкостями 300-500 км/год. У нас був  великий полігон на Київському морі. За кількістю запатентованих винаходів з нами могло змагатися тільки закрите «КБ Мануїльського». Двигуни були, але відповідних вагонів СРСР так і не зробив! Наша група вже тоді проводила складні технічні розрахунки на обчислювальній машині «Мінськ-32», яка в той час займала цілу одноповерхову споруду!! 

Поїздка добровольцем в Афганістан в складі ОКРВА (Обмежений контингент радянських військ в Афганістані). Хотілося адреналіну, пригод та ще трохи й грошей. 1982-1984 роки  — це був самий розпал подій. Я був цивільним спеціалістом в бойовому гарнізоні  — начальником електростанції. Що таке електрика в віддаленому гарнізоні? Це не тільки освітлення, побут та їжа, але і зарядка акумуляторів бойових машин, охоронні пости (по периметру гарнізону в 1-2 км), питна вода  (водяні свердловини),  гарнізонна радіостанція (зв'язок зі штабом дивізії в екстремальних ситуаціях). Плюс забезпечення роботи електрогосподарств у батальйонних гарнізонах на відстані 20-30 км від основного гарнізону. Це була зона відповідальності начальника електростанції. 

Бувало різне. Адреналіну та пригод вдосталь. Був і госпіталь. А от з грошима СРСР був не дуже тоді щедрим. Ми ж офіційно не воювали, а допомагали братньому народу, який цього ну ніяк не міг усвідомити) (Ви ж пам’ятаєте, що гумор, то мій постійний супутник!)

ВДНГ УРСР (1984-1989 роки). Головний енергетик Виставки. Адреналіну менше, але відповідальність залишилась, бо на Виставці все повинне бути передове і якнайкраще, хоча мережам та будівлям було вже більше 40-ка років. Через півтора-два роки все було вже налагоджене, можна було  вже справлятися і без мене. “Я потихеньку став готувати три конверти.”

Цікаво було, крім  організації основної роботи, знайомитись з  азами, методикою та прийомами виставкової діяльності. До речі, мої обидві дочки сьогодні займаються виставковою справою в міжнародній компанії.

Я не міг втриматися від спокуси і погодився на пропозицію новопризначеного Генерального директора Дирекції Держбуду УРСР по будівництву і відновленню об’єктів житлово-цивільного призначення в Вірменії після землетрусу 1988-го року. (Вибачте за цю довгу тираду, але отак воно офіційно називалося!)

Головний енергетик Дирекції. (1989-1991 рр.) Ми, українці,  відновлювали зруйноване землетрусом місто Кіровокан (тепер м. Ванадзор). Майже кожна область України відправила тоді в Кіровакан  своє будівельне управління (БМП — будівельно-монтажний поїзд). Десь біля 7-10 тисяч українських будівельників. Це був період  немалої і професійної,  і життєвої науки. Дуже динамічно і майже постійно дуже напружено.

Після Вірменії, звідки українці виїхали для вирішення вже власних проблем (Чорнобильські відселення  сіл та міст), наступили буремні 90-і роки. Чим ми тільки не займалися з моїм давнім ще з Виставки другом. І землю відміряли, і торгували м’ясом, овочами, сіллю. І трикотаж міняли в колгоспах на їхню продукцію, і спеціальних черв'яків для підвищення урожайності вирощували. 

Та одного разу на початку 90-х на Виставці ми побачили прес, який давив олію прямо з сирого насіння без всякої попередньої підготовки. Прес був негайно куплений, перевірений на 50 тонах переробленого насіння, розібраний, накреслений подетально з необхідними корективами конструкції, запатентований і запущений у виробництво з допомогою кредиту Інноваційного фонду України. На першій же сільськогосподарській виставці він представлявся нами в дії (ми ж виставські, й знали, як треба показувати) і справив справжній фурор.

На цьому в основному і було сконцентровано на  наступні роки  наша діяльність з колосальною кількістю клієнтів, подій та пригод. Ми відкривали і закривали філії, то скорочували, то розширювали виробничу базу з виносом на периферію і пошуком на місцевих базарах колишніх токарів, зварювальників, фрезерувальників.  Мій товариш керує цим підприємством і досі, а я на початку 2000-х подався в вентиляцію, чим займаюся і досі. Явно наступає час змін. Я це завжди відчуваю. Але не завжди розумію звідки вони прийдуть. Не хотілося би, щоб вони прийшли з північного сходу! 

ГДЕ Я ВЫРОС, ГДЕ УЧИЛСЯ

Я народився і виріс в селі Каленики, Гельмязівського (тепер Золотоніського)  району, Полтавської (тепер Черкаської) області. Спочатку навчався в сільській восьмирічній школі, а в 9-й та 10-й класи ми ходили за 6 км в середню школу села Гельмязів. Зимою інколи запізнювалися на перші уроки, а додому теж інколи приходили невчасно або мокрі, бо на шляху до знань були різні спокуси — ставки, торф'яні кар'єри, ковзанки, карасі під льодом тощо. Потім після школи вступив на електроенергетичний факультет КПІ. До речі, колгоспному парторгу, що умовляв мене за рахунок колгоспу їхати вчитися в Уманську сільгоспакадемію теж на електрофакультет, я заявив, що з дитинства ненавиджу і боюся електрику. Отаке було велике бажання не повертатися в село.

Своєю освітою я завдячую батькам, а це було матеріально дуже непросто для колгоспних пенсіонерів — дати в далекому Києві вищу освіту двом синам, бо ми вчилися одночасно зі, старшим за мене на рік, рідним братом. 

САМАЯ ИНТЕРЕСНАЯ РАБОТА

Як порядна людина, я повинен би заявити, що найцікавішою роботою були мої проби, як фотомоделі, в «Острові», але з цією феєричною подією конкурує ще і моя робота в Вірменії).

Це була не тільки нова сфера, бо мене призначили відповідальним за всі види мереж, а  про деякі з них в мене взагалі до цього не було ні найменшого зеленого поняття. (Як по сучасному зазвучав епітет у давній метафорі!) Я ж інженер-електромеханік за освітою, а тут дають на підпис наказ про сферу відповідальності, а там: газифікація, теплотраси, автошляхи,  теплопункти, озеленення, якась вертикальне планування — всього аж 14 видів мереж, а я початково підписувався тільки ж на електрику!  Як в анекдоті: або підписуй, або «бери шинель, иди домой»! Але ж «.. назад дороги нет!» Тому всього там пройшло півтора року, а спогадів і емоцій більше ніж за пару рядових десятиліть. Тим більше ми трохи поїздили по Вірменії, познайомилися і зі звичаями, і з людьми, і з природою, і з кухнею. Тепер у цьому немає ніяких проблем  — в Києві хоч греблю гати ресторанами з різною національною кухнею, багато телевізійних мандрівок, а тоді це все було для нас в новину, і справляло неабияке враження.

ЛЮДИ, КОТОРЫЕ МНЕ НРАВЯТСЯ

Ті  ж самі, спілкування з якими ще і надихає. Мудрі, з внутрішнім спокоєм, із тонким почуттям гумору. Ті, які не говорять і не думають мовними штампами, які обходяться без поведінкових кліше.


КАЧЕСТВА, КОТОРЫЕ ЛЮДЯМ НЕОБХОДИМО РАЗВИВАТЬ

Самостійне мислення. Це дуже актуально в цей час безперервного зомбування людської спільноти засобами масової інформації. Якщо мені хтось каже, що відчуває приступ люті, чи ненависті,  коли чує прізвище якогось там політика, я раджу подивитися йому в люстро на хвору, зомбовану людину.

Позитивне сприйняття світу. Якщо на ескалаторі метро ви бачите людину, яка бездумно втупилася вдалину — це відомий симптом психологічної втоми. Придивіться. І з’явиться враження, що у нас весь народ вже втомлений. Але ж ліс завжди для всіх один і той самий, хоча бджола знаходить в ньому квіти та мед, а муха — гниль та кізяки.

Життєву активність.  Тільки бидлу потрібні лише добрі харчі та теплий хлів. Людському аналогу ще і диван навпроти телевізора. На спортмайданчик, на полювання, на рибалку, в театр, на природу, в мандри? Та Боже збав, я і по телевізору все побачу… Це вони, оті 75%, які вірили, що прийде хтось і в них все буде прекрасно.

Говорити українською. Колосальне значення мови прекрасно розуміє Росія і не розуміє, та ще і не хоче розуміти, велика доля українців. «Мне так удобней… Какая разница… Главное — понимать друг друга».  Це російські психологічні мантри для неосвічених людей. Перехід на українську мову кардинально змінює менталітет. Чиста українська мова — це мова суспільної еліти. Мене дивує і смутить постійна присутність мату в молоді, найуживаніші слова «б…ть» і «тіпа», бідний мовний арсенал,  невміння привітати когось своїми словами,  « і всего того, чего сам себе желаешь!».  

Невеликий ліричний відступ про мат. Коли я вчився на курсах гідів (а було й таке!), то один відомий історик розповів, що мат прийшов у Московію разом із Ордою. І заклинаннями з використанням понять статевих зносин користувалися їхні шамани, щоб витягнути на себе хворобу з хворої людини. А потім за допомогою вже інших заклинань позбутися і самому цієї хвороби. Так от ті, що постійно вживають мат, тягнуть на себе хвороби з тих, хто в цей час знаходиться поряд. А позбутися всього, що накопичується  ніхто не вміє, бо не навчили. Тож з цим ординським подарунком треба бути обережнішим.

ПРО ОДЕЖДУ

Мені ще в дитинстві втовкмачила мати, що тіло — то є дім душі. А тілу  теж потрібен дім.

Тому в ті часи в селі всі жили бідно, але було чисто в хаті, доглянуті діти, випраний одяг, і в ньому залатані всі дірки. Посезонно була, в основному, лише одна зміна одягу. Літом ми в гуляли босі, а зимою була ще фуфайка та кирзові латані чоботи. У батьків був, звичайно, в скрині ще і святковий одяг. Але завжди був потяг і до гарного одягу, і до красивих речей, і до аксесуарів. Одним із перших магазинів, який я відвідав після приїзду в Київ був знаменитий ювелірний «Каштан» на Хрещатику. І я хвилин з 15 остовпіло дивився на діамантове кольє ціною 23 667 рублів (в ті часи два!!! автомобілі «Волга», або СТО !!!  річних колгоспних пенсій моєї мами). Пройшло піввіку, а я і досі пам’ятаю ту ціну! Але ж яка краса! То були і прозорі, і жовті діаманти! Я часто заходив і в комісійні магазини, щоб просто подивитися на гарні чи екзотичні речі, меблі, одяг.  Люблю дивитися картини. Зараз інколи відвідую Андріївський узвіз, щоб роздивитися там на гарні штучки чи пройтися алеєю художників, глянути на їхні витвори. А одяг тепер більш доступний, є з чого вибирати, можна знайти щось і за прийнятну ціну. Чоловікам все-таки простіше, а ще як додати вміння підібрати і зав'язати краватку та правильно розкурити сигару — то  такому пану  вже прямо й ціни немає!

Ostriv store это

Подлинные товары известных
брендов

Бесплатная экспресс-доставка
по Украине*

Привозят несколько размеров
на примерки по Киеву

Простой возврат и обмен
того, что НЕ подошло

Собственный шоурум 1000 м2
+ Атмосферный бар